Історія журналіста з Нововоронцовки, який захищав Україну: Ми дорогою ціною продовжуємо виборювати право бути українцями

Історія відважного героя і колеги. Віктор Білан пропрацював  у редакції Нововоронцовської газети «Вісті» на Бериславщині. А вже у 2020-му він  змінив фотокамеру на зброю, вступивши до лав Збройних сил України.

Віктор Білан ніс службу в Маріуполі. 24 лютого, в день повномасштабного вторгнення росії в Україну, разом із побратимами перебував у селищі Піски неподалік Донецька.

Нещодавно, після тривалого перебування на службі, Віктор Степанович повернувся до Нововоронцовки. Детально в матеріалі Ірини Кошарської.

Під час теплої довгоочікуваної зустрічі ми поспілкувалися про його досвід, про те, як зараз живе наш колега, друг, наставник. Дізналися, які відчуття, думки та переживання переповнюють під час війни, поговорили про непрості виклики військової служби і надію, що живе в його серці.

– Які відчуття Ви переживаєте, повернувшись до рідного містечка?

– У моїй душі вирує суміш різних почуттів. З одного боку – радість повернення додому і зустрічі з давніми друзями. З іншого – болісно бачити розруху, яку залишили ворожі обстріли, і розуміти неможливість для односельців жити тут в спокої, адже ворог поруч, на лівому березі.

Однак відрадно, що поступово, але вперто, Нововоронцовка та її мешканці повертаються до звичного життя, і це, безумовно, є доказом нашої віри у майбутнє та національної єдності.

– Чи зазнали ваші життєві переконання змін з початку повномасштабної війни?

– Знаєте, ще з перших днів вторгнення, у далекому 2014-му, я мав глибоке розуміння того, наскільки важливо зберегти нашу свободу від російського гніту. Зараз, у період повномасштабної війни, нав'язаної Україні країною-агресоркою, мої переконання лише стали сильнішими, і я ще більше впевнений у них.

Ми всі дорогою ціною вибороли та продовжуємо виборювати право бути українцями – сильною та мужньою нацією, право на свободу, на життя без ярма окупантів.

– Як ви оцінюєте внесок українських військових у збереження суверенітету, незалежності та територіальної цілісності країни?

– Внесок українських захисників, моїх побратимів і посестр, відважних хлопців та дівчат є абсолютно безцінним. Це ті люди, які щоденно ризикують своїми життями заради нашої безпеки та незалежності. Я гордий, що мав за честь служити Україні пліч-о-пліч з такими дивовижними чоловіками та жінками.

Також велика роль належить волонтерам, котрі безкорисно допомагають як військовим, так і цивільному населенню. Вони є нашою гордістю.

Але, як не болісно, є ті, кому до долі країни, до роботи волонтерів та військових абсолютно байдуже. Для багатьох із них війни взагалі скінчилася або й не починалася. Часто таке ставлення я помічаю в тих куточках країни, які війна так чи інакше не зачепила.

Ті ж, хто живе у прифронтових регіонах або відчув на собі "руській мір", до всього ставляться набагато серйозно. Вони розуміють ціну миру та незалежності, оскільки це безпосередньо впливає на їхнє життя. Такі люди мають більше розуміння та підтримки для власної держави.

– Які найважливіші досягнення та виклики з Вашого досвіду служби хотіли б підкреслити?

– Основні досягнення – це моя безпосередня участь в АТО на Сході та захист України вже під час повномасштабного вторгнення до кінця липня минулого року. Бути на передовій та підтримувати своїх побратимів і посестр було надзвичайно важливим для мене.

Після завершення періоду моєї служби в ЗСУ (у жовтні Віктору Білану виповнилося 61 рік, — Авт.), моя роль, можливо, не так важлива, як раніше. Та все ж, я намагаюся зробити все можливе, аби захищати країну, просто з інших позицій.

Власне, хотілося б, щоб мій порив підтримали не тільки такі, як я, але кращі, сильніші, молодші люди. Моя порада для них – ніколи не втрачати віру в себе та рідну країну. Служба для України – величезна почесна робота, і разом ми можемо здійснити неймовірні речі.

– Які цінності та принципи найбільше надихають Вас як військового та патріота?

– Однією з найважливіших цінностей для мене була та є свобода. Мої бабуся та дід пережили страшні часи заслання до Сибіру радянською владою. І змушені були мовчати про страждання та жорстокість, що вони пережили, з остраху за життя своїх дітей та онуків.

І лише тоді, коли України отримала довгождану Незалежність від Москви, вони з полегшенням відкрили правду про той час, про увесь той біль і труднощі, пережиті негаразди, жорстокість.

Саме їх непрості долі змусили мене дивитися на життя інакше, усвідомити: свобода – найцінніше благо для людини. Згадуючи їх, щоразу впевнююся, що свобода це те, що ми повинні захищати за будь-яких обставин.

Те ж саме яскраво продемонстрували свого часу й жителі міста-героя Херсона. Під час окупації містяни вийшли на вулиці, щоб відстояти свою свободу і показати всьому світові, що вони ніколи не стануть рабами рашистів. Ми, українці, маємо розуміти цю цінність і завжди боротися за неї, навіть у найважчі моменти.

– Як Ви оцінюєте роль жінок у військовій сфері та як вона змінилася протягом останніх років?

– Можливо, це здасться не актуальним, але я вихований на ідеях старої школи. І спочатку мав би бажання, щоб жінки не були змушені служити в армії та не знали тягот військової служби. Було б набагато краще, якщо вони проводили час з родиною вдома. Однак, за останні роки жінки виявили надзвичайну відвагу та готовність до виконання найскладніших завдань, особливо у порятунку людських життів. Вони, такі тендітні, витягують поранених з нульових позицій та рятують сотні життів. Жінки також успішно займають різні посади військової служби і вносять свій вагомий внесок у захист, на рівні з чоловіками відстоюючи цілісність держави.

– Які важливі уроки Ви здобули під час служби, що можуть стати корисними для інших громадян?

– Важко радити іншим, але для мене ці важливі уроки були пов'язані з переоцінкою моральних цінностей. Під час війни важливіше стає не матеріальне або побутове, а життя та безпека родини. Зміна світогляду допомагає зосередитися на головному та взяти на озброєння цінності, що дійсно мають значення, особливо коли всі рідні в тих куточках країни, які зазнали руйнації чи окупації...

– Вікторе Степановичу, як підтримуєте свою фізичну та психологічну готовність під час виконання службових обов'язків?

– Фізичну форму підтримую завдяки регулярним фізичним навантаженням.

А щодо психічної готовності, щоразу, концентруюся на одній думці, яка для мене має особливе значення – про сім'ю. У критичні моменти я не міркую про своє власне життя, а лише про те, щоб захистити свою родину та відстояти нашу країну. З цією метою перед собою я готовий впоратися з будь-якими труднощами.

– Чи є у Вас особливі ритуали або звички, які допомагають зосередитися перед важливими моментами під час служби?

– На мою думку, з роками такі ритуали втрачають свою актуальність. Перед важливими моментами під час служби, насправді, потрібна лише одна річ – мотивація. Моя мотивація завжди проста – моя родина. Все інше відходить на другий план, адже найважливіше – вижити та захистити близьких.

  −Яким Ви бачите майбутнє України у контексті її незалежності, та як вірите, що можете сприяти цьому майбутньому через  службу?

– Моє бачення майбутнього України полягає в закінченні війни та відновленні кордонів 1991 року. Ми повинні зробити це, вкладаючи максимум зусиль. Хоч у нас і не така велика кількість зброї та техніки порівняно із супротивником, проте ми маємо бойовий дух і нездоланне бажання захищати Україну.

разом із земляками-херсонцями на футбольному матчі

Важливо також розпочати виробництво власної техніки та озброєння, а не безкінечно чекати на зовнішню допомогу.

зліва Віктор Білан, справа — наш земляк Григорій Карпенко (загинув у березні 2022, під Волновахою. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

На шляху до перемоги також важливо не втрачати надії та вірити у світле майбутнє. І хоч цей шлях важкий, я впевнений, що все обов'язково буде добре. Наша мета – забезпечити мир та незалежність для майбутніх поколінь. І я вірю, що через нашу службу та спільні зусилля зможемо досягти цієї мети.