«Божечки, невже це наші брати та сестри?»: що розповіли королю Швеції жінки зі спаленого села на Херсонщині про війну
112671 
«Мені зателефонував чоловік – Ерік Елдблом, який розмовляв ламаною українською. Він представився помічником посла Швеції в Україні. Сказав, що волонтерка Софія Хоас запропонувала мою кандидатуру для участі в зустрічі з людиною, яка раніше була у нас у Зміївці», – розповідає волонтерка Ніна Кнутас.
Такий дзвінок у квітні 2026 року отримали і її односельці Лілія Козак (Мальмас) та Роман Михальцов. Їм організовували квитки, транспорт та проживання. І лише на в’їзді до Львова сказали, що вони зустрінуться з королем Швеції Карлом XVI Густавом.
«Якщо чесно, до останнього було важко в це повірити. Звісно, думка про те, що це може бути зустріч із королем, у мене промайнула. Але я думала: хто я така, щоб мене просто так запросили?» – каже Ніна.
Мовилося про зустріч із монархом країни, яка роками підтримує шведську громаду зруйнованого війною села на Херсонщині.
Не звернула уваги на прізвище
Пані Ніна родом з села Угарове Вінницької області. У 16 років вона закохалася, а через два роки одружилися з Валерієм Кнутасом із Херсонщини.
«Спершу не звертала уваги на прізвище. А згодом дізналася, що батько Валерія був шведом, а мама – німкенею. Так я, українка, потрапила в інтернаціональну родину», – посміхається Ніна.
Жінка переїхала до чоловіка у Зміївку – село в Бериславському районі, яке виникло після об'єднання чотирьох колишніх шведських і німецьких поселень: Старошведського, Шлянгендорфа, Мюльгаузендорфа та Кльостердорфа.
Після Другої світової війни назви змінили. Старошведське стало Вербівкою, Шлянгендорф – Зміївкою, Мюльгаузендорф – Михайлівкою, а Кльостердорф – Костиркою. 1951 року села об’єднали в одне.
До повномасштабного вторгнення Росії у селі було три храми – протестантський, православний і греко-католицький. А представники різних національностей спокійно співіснували між собою століттями.
За словами Ніни, мама та сестри її чоловіка були стрижнем німецької культури в Зміївці. У них були свої пісні, правила, а найголовніше – своя культура.
«Я вчила німецьку в школі, тому трохи розуміла свекруху. Моїм дітям вона співала німецьких пісень, а вони так підстрибували й танцювали. Зараз вони вже цього не пам’ятають, бо вона рано померла. А вона хотіла це передати далі…» – каже Ніна.
***
Квітень, 2026. Львів
На спілкування з королем зміївчанам відвели пів години. Зустріч відбувалася в окремій залі. Учасниці сіли за стіл. Поруч були посли, перекладачі та представники шведської делегації.
«Усі дивляться на тебе, і це, чесно кажучи, дуже хвилює. Стрес був неймовірний. А король каже: «Чому ви не їсте канапки? Пригощайтеся». Але яка там їжа? Від хвилювання нічого в горло не лізло. Та й слово зайве боялася сказати. Біля мене сидів швед, він налив мені склянку води. Я хотіла її підняти, щоб випити. І знаєте, мені здавалося, що той бокал був такий важкий. Я з поваги піднесла до губ і кажу: «Так, дуже дякую»», – пригадує Ніна.
Король розпитував жінок про життя шведської громади. Ще перед самою зустрічі жінки домовилися, що кожна розповідатиме про свою зону відповідальності: Ніна про роботу з гуманітарними вантажами, а Ліля – про спадщину, яку знищують росіяни.
«Та шведська мова вам не потрібна»
Родина Лілії по батьковій лінії – це нащадки шведських переселенців, які оселилися в Зміївці наприкінці XVIII століття і берегла свої традиції та мову. Проте у XX столітті радянська влада перекроїла її сім’ю.
«1937 року вбили батька моєї бабусі. Вона розповідала, що ввечері до хати приїхали люди, забрали його, і більше він не повернувся», – каже співрозмовниця.
Уже згодом вони дізналися, що його розстріляли в Одесі. Тоді із села забрали багатьох шведів.
«Мій батько 1943 року народження, і коли німці зайшли в село, йому було лише півтора місяця. Під час відступу німці забирали людей на примусові роботи. Бабусю тоді теж вивезли. А діда забрали до своєї армії. Бо шведів, як правило, у радянську армію не брали – вважали, що вони можуть бути колаборантами. А от німці забирали всіх», – розповідає Лілія.
Її дід не хотів воювати проти Радянського Союзу, і йому вдалося втекти. Згодом він опинився у Швеції, де й отримав політичний притулок і залишився жити.
Після закінчення війни намагався знайти свою сім’ю, писав у різні інстанції, але отримував відповіді, що вони зникли безвісти.
Тому за декілька років у Швеції він одружився вдруге. Проте невдовзі дізнався, що його перша дружина і діти вижили. Це стало відомо, коли в 1950-х роках люди з села почали виїжджати до Швеції.
«1975 року, коли моєму батькові було 32 роки, йому разом із сестрою вдалося поїхати до свого батька. Це була їхня перша зустріч. Казали, що після цього він дуже сумував, бо в нього більше не було дітей. А 1978 року він помер. Бабуся його часто згадувала. Вона все життя сподівалася, що вони ще зустрінуться. Навіть пригадувала, як колись їй сказала циганка, що вона ще побачить свого чоловіка. Але цього так і не сталося», – розповіла Ліля.
За словами жінки, у її сім’ї традиції перепліталися, бо її мама була українкою, тому вдома розмовляли українською. Хоча тато з бабусею між собою спілкувалися старошведською. Зазвичай говорили так, коли не хотіли, щоб діти, розуміли, про що йдеться.
«Та шведська мова вам не потрібна», – часто казала їй бабуся. Тоді Ліля не до кінця розуміла, чому вона так говорить. А коли виросла, то усвідомила, що бабуся просто боялася, що через своє походження чи мову її онукам також доведеться страждати або пережити репресії.
У дитинстві щонеділі до них додому приходили бабусині сестри. Вони збиралися і співали церковні псалми старошведською. По суті, вдома проводили щось на кшталт церковної служби. Адже місцеву церкву радянська влада закрила і перетворила на «маказин» – місце, де зберігали зерно.
Бабуся Лілі відігравала в цьому особливу роль. Вона хрестила дітей удома, проводжала в останню путь померлих, відспівувала їх на кладовищі. І все це робила старошведською.
«У нас завжди пекли шведські кухи. Це була випічка з дріжджового здобного тіста, яке викладали на деко, а зверху намазували варення. Найчастіше – абрикосове, бо абрикосів було багато. Поверх варення посипали спеціальною крихтою. Її робили з масла, цукру та борошна. Така розсипчаста посипка вкривала весь пиріг», – каже зміївчанка.
Однак шведську мову Лілія почала вивчати вже у 90-х роках. Ініціатива зародилася завдяки зв’язкам зі шведською спільнотою навколо підприємства «Чумак» у Новій Каховці, директором якого був Карл Стюрен. Його мати, Крістіна Стюрен, регулярно приїжджала в Зміївку й безплатно викладала.
Пізніше шведську викладала вже місцева вчителька англійської, яка їздила до Швеції на курси. Це було доступно для всіх охочих – незалежно від віку. Двічі на тиждень у школі проходили заняття зі шведської мови, і кожен міг прийти та навчатися.
Демонтували Леніна, чекали короля
«Дуже приємно, що король пам’ятає. Він згадав свою поїздку до нашого села, коли вперше приїжджав туди», – наголосила Ліля.
Це не перша зустріч короля зі зміївчанами: 2 жовтня 2008 року він разом із королевою Сільвією був на Херсонщині.
Під час візиту монарх зустрівся з місцевими етнічними шведами, подарував лікарні діагностичне обладнання та побував у Свято-Михайлівській церкві, де взяв участь у богослужінні.
«Тоді ми з чоловіком були на зустрічі. І були серед запрошених у церкві. Після офіційної частини король спілкувався лише зі старшими жінками, які розмовляли старошведською. А ми вже чекали на вулиці. Він хотів почути мову наживо, бо ж вона вже ніде не збереглася», – пригадала Ніна.
Була тоді на зустрічі й пані Ліля зі своєю тіткою. За словами жінки, усе село тоді готувалося до того візиту.
«Люди були дуже щасливі й схвильовані. Пам’ятаю, як поспіхом ремонтували дорогу, адже король мав її урочисто відкрити й перерізати стрічку. Усе намагалися привести до ладу», – каже Ліля.
У селі ремонтували, фарбували, білили дитячий садок, церкву та інші об’єкти на маршруті, яким мав проїжджати монарх. Було дуже багато людей, і всі перебували в піднесеному настрої.
Тоді в селі відновили систему водопостачання та демонтували пам’ятник Леніну.
Під час перебування в Зміївці королівське подружжя поклало квіти до пам’ятного знаку шведам і німцям, які стали жертвами репресій 1937–1938 років.
«Було важко, але ми все одно їхали до людей»
«Я сказала королю, що з 2022 року на мій рахунок від шведських благодійників надійшло понад 700 тисяч гривень. За ці кошти я купувала медикаменти, продукти та інші необхідні речі для людей. За ці кошти ми також формували соціальні пакети для найбільш незахищених жителів Зміївки», – розповіла Ніна.
У селі був будинок для людей похилого віку. Шведи надсилали кошти, і щомісяця 5 тисяч гривень ішло на хліб для цих бабусь і дідусів. Інша частина – на закупівлю памперсів, засобів гігієни та побутової хімії.
За словами волонтерки, за період російської окупації, з березня 2022 по 11 листопада 2022 року, керівниця цього закладу Наталя Заблуда не взяла жодної копійки від росіян. Вони приходили, запитували, що потрібно, чи можуть чимось допомогти. А вона відповідала: «Ні, у мене все є». Люди приносили туди молоко, картоплю – хто що мав.
Ніна Кнутас понад 15 років працює зі шведами, які привозили гуманітарні вантажі в Зміївку. Тому, коли розпочалася війна, вони зустрічалися вже в Кривому Розі. Шведи дали їй чотири машини. Раз на квартал до Зміївської громади надходили великі гуманітарні вантажі – одяг, постільна білизна, рушники. А вже потім відправляли до Зміївки та навколишніх сіл, куди виїхали місцеві.
За словами волонтерки, важливо не лише доставити допомогу, а й показати результат людям, які її надають. Тому вона документує передачу вантажів, дякує партнерам і підтримує постійний зв’язок із волонтерами та благодійниками зі Швеції та Німеччини.
«Ми спілкуємося дуже просто: я пишу українською, перекладач переводить повідомлення шведською. Це дуже зручно і дозволяє нам постійно бути на зв’язку та швидко розв'язувати всі питання», – пояснює Ніна.
Волонтери їздили до Зміївки парами та возили в село воду, хліб і консерви, бо ще у 2023 році там залишалося понад 500 людей. Ніна згадує, що найбільше боліло не лише через небезпеку, а й через нерозуміння. Допомоги часто не вистачало на всіх, а родичі місцевих жителів, які перебували за кордоном, критикували волонтерів.
«Було важко, адже машина працює, двері відкриті, і коли кричать «дрон» – швидко сідаєш у машину: встиг чи не встиг розвантажитися – одразу від’їжджаєш або ховаєшся під дерево», – пригадує Ніна.
У селі було до 13 локацій, де людям роздавали хліб, воду і консерви. Потім їх кількість зменшувалася.
«Росіяни цілились по будь-якій машині. Другий раз, коли мене поранило, ми були на білому бусику. І свідомо дрон скинув спочатку одну бомбу – Андрію, моєму напарнику, сильно поранило ногу. Потім скинули другу бомбу, і тоді поранило мене і жінку, яка приймала у нас хліб», – каже волонтерка.
Після другого поранення їй стало страшно їздити. Однак її колегиАндрій Токар, Леся Дебрина та Андрій Любаєвпродовжували доставляти допомогу навіть під обстрілами. Вони перечікували бомбардування й знову поверталися до людей, попри те, що їхній автомобіль був пошкоджений.
«Села вже фактично немає. Ми не можемо туди заїхати. Більша частина людей виїхала. Моя хата розбита, в обох доньок – спалені. Церкву спалили, кумів убили, дуже багато вбитих у селі… У період окупації я неодноразово бачила, як вони зі зверхністю їздили так, ніби це їхня територія. Крали з хат: виносили холодильники та пральні машини. І я тоді думала: «Божечки, невже це наші брати та сестри?» Розумієте, і ця злість у мене є, тому я повинна продовжувати допомагати», – каже Ніна.
«У домі залишилося все»
Під час зустрічі з королем жінка ледь не забула сказати королю про брикети. З 2022 року щороку до Зміївки надходить 200 тонн брикетів від королівської родини для місцевих жителів. Бо у 2022 році вугілля не возили, дров не було. Після деокупації теж не було де взяти, чим топити.
«…2023-й був дуже важким роком…» – сказала Ніна.
Лілія Козак виїхала з села ще під час окупації, а чоловік залишився. Після її виїзду дорогу на Кривий Ріг перекрили. Фактично цей маршрут став недоступним, тож жінка залишилася в доньки й чекала на звільнення села.
Після деокупації вона повернулася додому. Коли російські війська відступали, то зруйнували багато об’єктів інфраструктури та пошкодили енергетичні об’єкти. Світло зникло ще в листопаді 2023 року і його вже зовсім не було.
Та найважче почалося вже після звільнення. Практично з перших днів, коли російські війська залишили село й відійшли на інший берег Дніпра, вони почали його обстрілювати. Саме тоді були зруйновані обидві церкви – і німецька кірха, і православний храм.
Сім’я Лілі виїхала з села у лютому 2023 року, коли обстріли вже були дуже інтенсивними. Вони жили на найнижчій вулиці, біля самого Дніпра – фактично в тій частині села, де колись розташовувалося перше шведське поселення.
«Ми виходили на подвір’я і бачили, як на іншому боці стоїть танк, спрямований у наш бік. Залишатися там означало щодня ризикувати життям і чекати, коли прилетить наступний снаряд», – розповідає вона.
Її будинок також не вцілів. Після обстрілів оселя вигоріла майже вщент – залишилися лише стіни.
Жінка розповідає, що виїжджала з дому поспіхом, узявши лише одну сумку. Тоді родина ще сподівалася, що незабаром зможе повернутися.
«Нам говорили, що ось-ось буде контрнаступ, що ворога виженуть. Здавалося, що все йде до цього. Але реальність виявилася значно складнішою», – каже вона.
На запитання, за чим найбільше сумує після втрати дому, жінка відповідає, що їй бракує не якоїсь конкретної речі чи місця, а самого відчуття власного дому.
«Ми зараз живемо в орендованій квартирі, і тут усе чуже. Я не змогла забрати майже нічого зі свого життя, яке будувала роками», – каже Ліля.
За словами жінки, у старшому віці значно важче починати все з нуля. Окрім того, через вік і проблеми зі здоров’ям складно знайти роботу й адаптуватися до нових обставин.
«У домі залишилося все – сімейні фотографії, речі, спогади... Ми постійно щось добудовували та ремонтували. Намагалися зробити оселю затишнішою та комфортнішою. Усе це зникло в одну мить. Тепер особливо розумію слова старших людей, які завжди повторювали: «Аби тільки не було війни». Ми завжди мріяли, що до нас на літо приїжджатимуть діти й онуки. У нас було таке гарне місце біля Дніпра, але війна перекреслила все», – розповідає вона.
***
Квітень, 2026. Львів
«І знаєте, замість 30 хвилин у нас розмова з королем тривала 40 хвилин. Я думаю, що він і далі б говорив, але є процедура – регламент», – підсумувала Ніна.
