Українські землі біля Японського моря
-
-
>
-
>
-
>
6117
Будь-яка імперія брехала завжди. Маніпулювала, фальсифікувала, видавала бажане за дійсне. Особливо вирізнялася наполегливістю у справі міфологізації власної історії Російська імперія.
Полтавка Омської області
Випадково натрапив на таке собі селище Полтавка в країні-агресорці, яке є районним центром Омської області. Цікавий факт: у 30-х роках минулого століття ця територія мала статус національного українського району. Тоді в районі мешкали понад 60% українців, але вже станом на 2010 рік українців (офіційно) було трошки більше 16%.
На мапі досі є такі села як Українка, Полтавка, Нікополь. А вже в Казахстані, на межі з Омською областю – села Київське, Чернігівське…
На прикладі Приморського краю можна побачити, як за сто років російська імперія з українців зробила росіян, а з українського Зеленого Клину – російський Далекий Схід. Повна асиміляція та спотворення. Уродженець та мешканець російської Чернігівки обстрілює з ракет український Чернігів. І це не вигадки, а реалії сьогодення. Щось є страшніше в світі?
Міфи російської «государствєнності» треба розвінчувати та знищувати!
Хорол на Далекому Сході
У Приморському краї РФ (саме цю територію в українській історіографії прийнято називати Зеленим Клином) є такі населені пункти, як Хороль та Чернігівка, які є районними центрами. Обидва села були базами військової авіації країни-агресорки.
Зелений клин – колонізовані українцями території на Далекому Сході. На думку професора Іоаникія Шимоновича «Зелений», слід пояснювати місцевими лісами. А «клин» – географічним положенням. Але, найвірогідніше, під «клином» мали на увазі просто земельні наділи. Саме земельне питання стало причиною великої міграції українців, які вирушили у напрямку далекого Японського моря.
З моменту утворення Хорольського району, а це січень 1935 року, район очолювали керівники з характерними для українців прізвищами: Магдій, Даниленко, Бичок, Бурий, Продан, Кантур Федір Пилипович, брати Вільчинські, Олександр Якуша, Валерій Андрійченко.
У 1939 році українці складали 57,8% населення району. В цьому районі є також село з назвою Прилуки.
Окремо слід розповісти про села: Старобєльманівка, з понад 150 осіб населення. Його заснували вихідці з села Більманка Запорізької області. Сьогодні місцевою представницею влади є Світлана Жовтяк. Новобєльманівка – це село, яке також заснували вихідці з української Більманки, але ті, які приїхали у Зелений Клин пізніше. Вони заснували нове поселення, яке пізніше отримало назву ‑ Новобєльманівка. Керує цим селом Юрій Тютюнник.
Жовтяк та Тютюнник – типові українські прізвища
Звернемо увагу і на село Новодєвіца, яке заснували вихідці з Полтавської області. Уродженкою цього села є відома українська борчиня Інесса Ребар, яка була тісно пов'язана і з Херсоном.
Зупинимось на селі Поповка, яке заснували вихідці з однойменного села у Чернігівській області.
Наявним прикладом того, що це село було засноване українцями є пам'ятна плита засновникам Хороля, яку встановили з нагоди 100-річчя заснування села. Почитайте прізвища перших поселенців і все стане зрозуміло.
Далекосхідна Чернігівка
Село Чернігівка на Далекому Сході заснували вихідці з села Мутин Кролевецького району Сумської області, які добралися на околиці Російської імперії наприкінці XIX століття.
Першими поселенцями стали сім'ї Петра Пономаренка, Трохима Синька, Микити Степченка, Петра Коржа, Мирона Чухна, Кирила Галушки, Якова Коваля, Григорія Журби, Еврамія Шаргородського, Андрія Оноди, Омеляна Овчаренка та інших етнічних українців.
Фактично всі сучасні села Чернігівського району були засновані вихідцями з України. Про це свідчать як назви населених пунктів так і дані перепису населення за 1926 рік.
Наприклад, село Свєтлоярівка. Зараз там мешкає 11 осіб, а у 1926 році там мешкали 136 осіб, було 27 господарств, у 20-ти з яких мешкали українці.
Село Монастирище: у 1926 році мешкало 2333 жителів і було 437 дворів, 393 з них населяли українці. Зараз в цьому селі живе 3597 осіб. Переважна більшість вважає себе росіянами.
Село Халкідо зараз налічує 667 мешканців, переважна більшість з них, це росіяни. Але, згідно перепису 1926 року, в селі мешкали 2181 особа, було 425 домоволодінь, 231 з них належали українцям.
Українці Приморського краю
У 1926 році на території Дальновосточного краю проживали 315 203 українців.
Багато населених пунктів засновані поселенцями з України отримали імена рідних місць:
- Чугуївка — на честь міста Чугуїв.
- Ніжино та Новоніжино — на честь міста Ніжин
- Прилуки — на честь українського міста Прилуки
- Суражівка — на честь міста Сураж колишньої Чернігівської губернії, нині Брянської області.
- Полтавка — на честь Полтави.
На початку 20 століття Примор'я називали «другою Україною». Цікавий факт: в радянські часи територію Камчатки, Далекого сходу РФ називали «друга УРСР».
У 1909 році згідно з результатами перепису серед всього населення Приморського краю, українці становили — 75 %. А вже у 1923 році, через політику русифікації царської Росії та еміграцію після громадянської війни в Росії, частка українців в Примор'ї зменшилася — їх нараховувалося 219 462 осіб, близько 50 % населення регіону.
За даними радянського перепису 1989 року, українці Примор'я становили лише 8,2 % населення — 182 тисячі осіб.
Імперія робила свою чорну справу, нащадки українців під тиском різних обставин стали називати себе росіянами. І, що найбільш болісно, вважати себе такими. Можна відверто сказати ‑ російська імперія досягла бажаного.
Яскравим прикладом манкуртизації цього регіону є такий собі Олег Кожем’яко – губернатор трьох далекосхідних регіонів Росії. Уродженець Черніговки Приморського краю, батько якого приїхав в Амурську область з Чернігівської області. На початку нульових цей персонаж був губернатором Коряцького автономного округу і, за свідченням очевидців, мав український акцент та характерну для Чернігівшини вимову. Але… Сьогодні гаспадін Кожем’яко підтримує так зване СВО, розповсюджує фейки та пропаганду країни-агресорки, готує та фінансує «добровольців» і є фігурантом бази «Миротворець».
Можна згадати в цьому контексті також багаторічного губернатора Примор’я Євгєнія Наздратєнко, політика з Приморського краю Сєргєя Дудніка тощо.
Українізація Приморського краю
В 1931 році в Примор'ї стартував процес українізації, в ході якої Чернігівський, Ханкайський, Спаський і Калінинський райони краю були перетворені в українські національні райони, а в місті Спаськ відкрився український педагогічний технікум, який хотіли перепланувати в інститут.
Проте в грудні 1932 року, напередодні Голодомору, за рішенням ЦК ВКП(б) усі українські організації Примор'я були ліквідовані, а українізаційний курс скасований і замінений русифікацією.
Українці на берегах Амуру та Зеї
Сучасна Амурська область спочатку колонізувалася вихідцями з Сибіру, але з кінця 19 століття починається масова українська колонізація краю. Переважна більшість українських піонерів на річках Амур та Зея були з Полтавщини та Київщини, але були уродженці усіх українських губерній, навіть з Холмської. У 1863 —1864 роках вони заснували перші українські селища: Троїцьке — 1863 рік, Середнєбільське — 1864 рік, Новотроїцьке — 1864 рік на берегах річки Біла (Голуба).
На цьому етапі переселенцям доводилось пересуватись валками через всю територію Сибіру, тому дорога з України до Зеленого Клину тривала протягом декількох років.
В ці роки тисячі українців майже з усіх українських губерній повіривши уряду царської Росії їхали на Зелений Клин. Частка українців з усіх переселенців становила понад 40%. Так 22,4 % всіх переселенців дала Полтавська губернія, Київська ‑ 5,2 %, Харківська ‑ 4,9 %, Чернігівська — 4,3 %, Подільська — 3,4 %, Катеринославська — 2,2 %, Херсонська — 0,6 %, Таврійська — 0,6 %.
Організоване українське життя
На початку двадцятого століття на території Амурщини розпочалося організоване українське життя. У 1911 році у Благовещенську був відкритий Український клуб.
Після Лютневої революції 1917 року розпочалося піднесення української громадської активності на цій території.
Навесні 1917 створюються українські громади в багатьох містах та селах Амурського краю: Благовіщенську, Свободному, на станції Рухлово (голова — Мусій Ситченко); селах Білоногове (голова — Капшук); Добрянка, Велика Сазанка (голова — Артем Костиря); Кустанаївка (голова — П. Дудник); Ключевське (голова — І. Хороль); Нижнєбузулі (голова — Р. Рослик); Чембари (голова — П. Дзюба). Органи українського самоврядування були створені також в селах Верхнєполтавка, Костянтиноградівка, Черкасівка, хуторах Волковський, Грибський, Миколаївський.
У травні 1917 року у місті Благовіщенськ обрали Амурську Обласну Українську Раду, що висунула свій список на виборах до Всеросійських Установчих зборів (1917).
Пізніше в містах Благовіщенську та Свободне були засновані товариства «Просвіта». Також діяли дві Українські окружні ради, працювали українські кооперативи «Хлібороб» та «Українець».
З 1919 року почали відкриватися українські школи, які пізніше переросла у цілу мережу. Українські школи працювали у місті Свободне, селах Велика Сазанка, Сохатине, Ольгинське, Чембари, Костянтиноградівка, Кустаха, хуторі Золотоношському.
30 листопада 1921 року постійно діюча на території Приамур’я Українська Окружна Рада отримала статус культурно-національної автономії. Головою став М. Левитський.
У 1931 — 1932 роках Олександрівський та Завитинський райони Амурської області були перетворені на українські національні райони, а Іванівський, Мазановський та Тамбовський — оголошені районами часткової українізації. На їх території було визначено законом вільне поширення української мови. В ті ж часи у Благовіщенському агропедінституті відкрили українське відділення.
Але, вже у 1933 році політику українізації було припинено, а всі українські освітньо-культурні установи ліквідовані.
Русифікація
Статистика дає інформацію, згідно з якою у 1917 році на території Амурської області мешкало 147,4 тисяч українців, що складали 43,2 % населення області.
Однак, вже у 1923 році в Амурській губернії мешкало лише 124 407 українців. Саме тоді і розпочався довготривалий, але плідний процес перетворення українців на «русских». Тоді радянська влада вигадала методику перепису, згідно з якою українцями визначалися лише ті особи, які народилися на території українських губерній, а вже їх нащадки, народжені на Амурщині, вважалися росіянами.
Так українців почали робити росіянами.
На дані цього перепису безсумнівно впливали і репресії, яких зазнав український рух на Зеленому Клині після встановлення там радянської влади. Цькування та переслідування українців призводило до свідомого приховування своєї справжньої етнічної приналежності.
Українці переважно мекали у сільській місцевості, в містах їх було дуже мало. Є відомості, що в міських поселеннях Амурщини мешкали лише 3513 українців, що становило лише 3,6 % загального міського населення. Такий стан речей зумовлений тим, що саме мешканці українського села переїздили до Зеленого Клину. Звісно, вони селилися у зручній для себе місцині та займалися звичною для них роботою — хліборобством.
Політика переслідування українців та русифікації не зупинялася і робила свою чорну справу. Так перепис 1926 року виявив подальше зменшення чисельності українського населення на території Амурщини. Українців було 103 536 осіб, що складало вже лише 24 % населення.
Дані перепису 1989 року показують, що в Амурській області всього мешкали 1057,8 тис осіб майже 71 тисяча українців або 6,7 %.
Цікаві факти: в радянському союзі часів перебудови понад 40% українців Амурської області вважали українську мову рідною, а 14 % українців визнали, що вільно володіють українською мовою.
Багато хто з моїх знайомих, які служили строкову службу в Амурський області у період 1986 — 1990 років розповідали, що чимало людей, особливо у сільській місцевості, розмовляли українською мовою, святкували свята за українською традицією. Вони цікавилися у солдатів звідки вони родом та раділи, якщо зустрічали тих, хто з України або з тієї області, звідки вони самі приїхали або їх пращури. Називали таких солдатів земляками.
А вже за даними перепису 2002 року українців в Амурській області мешкало всього 31 тисяча осіб, що складало 3% всього населення.
Не зважаючи на те, що протягом останніх десятиліть минулого століття відбувався постійний приплив українців з УРСР до Амурської області, як примусовий так і добровільний, українське населення зазнавало безупинної асиміляції.
Аналіз доступних матеріалів місцевих ЗМІ, а також власні спостереження вказують на той факт, що сучасне українське населення Амурщини складають українці, які прибули туди в останні десятиліття існування радянського союзу та перші десятилітня XXI століття.
Преважна більшість осіб українського походження, вважають себе росіянами та ідентифікують себе саме так. Вони складають значну частину сучасного населення Амурської області.
Прикладом такого українця на службі імперії може бути уродженець села Великі Будища Диканського району Полтавської області Микола Швець, який обирався головою законодавчих зборів Амурської області.
Фактично за сто років процес русифікації та асиміляції зробив з панівного народу краю незначну меншість.
Демократії розвивають особливості різних культур та народів, натомість авторитарні режими знищують національну автентичність та насильно асимілюють цілі народи.
Тепер з Амурської області, Хабаровського та Приморського краю, всього далекого сходу їдуть «захисники», з прізвищами на -ко в Україну, заробляти «криваві рублі» на вбивстві колись рідних їм людей.
